Описание
*♥*Я навчу тебе сумувати за мною... Зрозуміти, що час вчить, а не лікує ... Що щастя - кожна мить наодинці ... І що в розлуці лише ,бажаніша зустріч ... Я навчу тебе мене хотіти ... До нестями, до болю ... Щоб, не торкаючись, мною володіти ... І відчувати, як я повна тобою ... Я все прийняти зможу і все зрозуміти. Любити і чекати, майже що не ревнуючи. Ти лише зумій мене не втратити. Адже цього тебе не навчу, я ..*♥*
Ти сказав, що не любиш прощатись, цілуючи ніжно мене,
І мовчки взявши за руки, дивлячись в очі, пустив.
Ти сказав, що не любиш прощань, що ж напевно, як всі
Добре, що я до них не відношусь, обожнюю все, що пов’язано з цим.
Дивитись, як потяг з перону повільно вирушає в дорогу,
Або прибуває, щоб знову десь, потім у далеч піти.
А найбільше прекрасні люди, які намагаються зупинити той час,
Й заплакані очі в закоханих двох, що в обіймах стоять,
Цілують вуста, які вже звикли до насолоди цієї,
На тих, хто горить бажанням повернутись додому у рідну сім’ю,
Обійняти дружину, дітей чи маму, сестру, свого батька.
Це неймовірно прекрасно, а ти сказав, що не любиш прощань.
Я сиджу за столом у руках чашка з чаєм,
Намагаюсь тобі розказати, що тоді наповняло мене,
Спокуса, ваніль, шоколад і твої чаруючі очі,
І мені було достатньо цього, що через деякий час просто мине.
Мені хотілось лишитись з тобою на довше,
Але не назавжди, боячись, що набридну тобі,
Чи ти мені, бо я ж не найкраща із всіх твоїх дам,
Які так бездоганно володіли мистецтвом, яке було далеке мені.
Ми цілувались, гуляли, п’яніли від пахощів осіннього міста,
Знаходили час, щоб забути про все і зануритись в вічність.
Ми хотіли торішньої спеки чи гарячого сонця у наші серця,
Які зажди намагались бути щасливими, але те щастя, як минула весна.
Ми не повернем нічого, що ж це напевно так і потрібно,
Але ми щасливі були у ту мить, у той час, що лишився на згадку,
І дощ за вікном, вранці, десь о годині дев’ятій ішов,
Й твої очі. В них було щось неповторне, відверте, чаруюче і неземне.
Я ніколи тебе не забуду, чуєш, ніколи.
Ті вуста, які так цілували й хотіли нескінченних продовжень.
Я ніколи тебе не забуду, ти в пам’яті лишишся назавжди,
Хоча напевно забуду про все, але тебе не забуду ніколи.
Я не люблю тебе, ні це не любов, і це зовсім на неї не схоже,
Та я думаю, що й навіщо закохуватись в мене,
Чи мені, і ховати весь біль у собі, ми двоє найкращі, ми просто живем,
І не будем вирішувати того що могло статися з нами.
А ти колись згадаєш мене, ту дівчинку милу не першу і не останню,
Руки тендітні й рожеві вуста на фоні зелених очей де заховане сонце?
Ти згадаєш мене, хоча якщо ні, хіба ж тобі це потрібно, я ж просто була
І пішла, як і осінь в цьому неймовірному повністю році твоєму.
Ти сказав, що не любиш прощань, а я в них закохалась назавжди,
На вокзалі міста старого, яке як і тебе не забуду ніколи.
«Все бувай» - крикнув хтось, і образ твій почав забуватись й зникати з очей,
Але ти залишився в пам’яті вічно, то можливо і я лишуся назавжди в твоїй.
